Гіркий шлях довжиною у 32 роки.
Тієї ночі терпко цвів полин,
І припадала до дороги м’ята.
Так пахло чимось добрим і земним,
Йшла на розп’яття
Україна-мати…
Гарного сонячного дня користувачі бібліотеки разом із бібліотекарем завітали до садиби Олександра Івановича Мазуренка, учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Вона потопала в різнобарвному цвітінні тюльпанів.
Усміхнений господар запросив до світлиці. А потім розповів з усіма подробицями про ту жахливу ніч 30 квітня 1986 року, коли його, прямо з риболовлі, попросили поїхати у складі групи з 24 осіб і вже сформованої з 12 КАМАЗів колони. Куди і чого їхали – ніхто не знав. В Олександрівці колона налічувала вже 16 машин і близько трьох сотень людей. У супроводі міліцейських машин їхали всю ніч і зупинилися вже в Чорнобилі. І тільки тут дізналися, куди приїхали і чому. Почули наказ-команду до негайного виконання. 12 машин направили в с. Копачі, за два кілометри від реактора ЧАЕС.
На критих кузовах КАМАЗа вивозили меблі в Полтавську область, потім худобу в Київську. Про загрозу радіації тоді нічого не знали, але в повітрі відчувалось щось недобре. В горлі була гіркота, голова паморочилась, боліла, боліли м’язи, а інколи йшла носом кров.
Щоразу, коли виїжджали з Копачів і поверталися, нас перевіряли дозиметристи, і, якщо рівень зараження сягав критичної точки, відправляли додому, наказували спалювати одяг і речі що були при собі. Машини, на яких ми працювали, так і залишали в радіаційній зоні.
Перед кожним виїздом нам давали пів літра горілки на двох та якийсь порошок. Харчувалися самі. Їли те, що брали з дому: сало, тушонку, ковбасу, яйця, рибу.
Я бачив на власні очі, яка була паніка. Чотири колони при виїзді з Чорнобиля, дозиметристи не встигали перевіряти. Та все легкові автомашини - чини тікали.
А в протилежну сторону – гелікоптери. Летить вертоліт – тягне бетонні блоки, інший – злитки свинцю, третій - мішки з піском; - кидають усе в реактор.
Вітрюган дме, здіймає хмари, як після вибуху атомної бомби. Неба такого ніде й ніколи я більше не бачив. Червоно-багряне - скільки око видить... Після чергового рейсового повернення дозиметристи повернули нас назад: «Ви вже свого нахватались, їдьте додому».
5 травня ми повернулись в Кіровоград, зразу ж із гаража нас усіх повезли в ЦРЛ, перевірили здоров’я. Одяг, взуття наказали спалити. Видали посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС».
А Чорнобиль нагадує про себе ще й сьогодні постійними головними болями, часто нудить, а то й кров іде з носа та з вух.
Із 1998 року я інвалід ІІ групи; особа, яка постраждала в наслідок чорнобильської катастрофи.
Щороку, 26 квітня, на плащі Героїв Небесної Сотні збираються чорнобильці. Їхало нас у 1986-му з гаража 22 чоловіки. За ці роки пішли в засвіти 14. Ні-ні, та й насниться мені та вогняна безодня, та паніка, ті крики. Те кумачеве, неприродне небо, той стовп пилюки, що вітрюганом розносило. Прокидаюсь, укритий рясним холодним потом.
Не дай, Боже, повторитись такому!
На завершення зустрічі Олександр Іванович подарував бібліотеці фотоальбом «Імення зорі "Чорнобиль"».
Бібліотекар Підгайцівської сільської бібліотеки Наталія Мелющенко, Кіровоградський район.