Отаман: боротьба і любов

Нещодавно в ефірі програми «Скажені пси» на радіо НВ відома українська актриса Ольга Сумська розповіла таку історію: «Моя прабабушка Анастасия Мефодиевна (кстати, у нее было 16 детей) лечила людей. Говорят, я ее копия - кареглазая, высокая, статная. Представляете, у нее был роман с Нестором Махно! Тогда ее мужа уже не было в живых. А бабушке было около 50. Приехал Махно, увидел Настю и все - бричка Махно стояла в Верблюжке Кировоградской области несколько месяцев».

Так, у 1919 році бричка батька Махна, в оточенні його молодців на тачанках, літала херсонськими степами від села до села, не оминала і Єлисаветград. Бравий отаман разом зі своїм різношерстим військом настрахав увесь повіт, і яка, питається, красуня могла йому відмовити?.. Нарешті Нестор Іванович одружився з місцевою вчителькою. Відшуміло гучне весілля, але довгих років щастя парі не судилося, бо зовсім скоро батьківщина змінилася вигнанням, багатство - нуждою, а бравий отаман перетворився на хворого, нікому непотрібного безробітного. Газета «Голос Юга» описувала події так:

«По уезду. Песчаный брод. Пребывание махновцев. Махновские банды в довольно значительном количестве появились здесь еще месяц тому назад. Здесь находился одно время их главный операционный штаб. Пробыв несколько дней, Махно отпраздновал свою свадьбу, женившись на учительнице Кузьменковой. За исключением «законных» реквизиций пищевых продуктов и разгрома магазина кредитного товарищества, махновцы не грабили и никого не убивали. Едва успев отпраздновать свою свадьбу, Махно пришлось вновь взяться за оружие: между станцией Глиняной и Помошной появились большевицкие части, отступавшие из Одессы и других мест.

Махновцы выступили против и совершенно разбили их. Трофеями победы оказались: масса оружия, сахар, деньги, кожи, мануфактура, в общем, на несколько миллионов рублей. В наступлении против коммунистов махновцам помогло, как утверждают, не менее 10 тысяч крестьян. Махновцев же было не более 1 тыс. 200 человек.

Через 3-4 дня после этой победы вновь появились большие части коммунистов во главе с «самим» комиссаром Затонским, который приказал наступать на махновцев и вошел в Песчаный Брод. Махновцы отступили в с. Добровеличковку. Появление коммунистов навело на жителей общий страх: крестьяне и интеллигенция попрятались. Первым делом коммунисты расстреляли двух братьев - учителей Маруценко, жену одного из них, студента Кавицкого и еще шесть человек. Ревком, избранный при Махно, был объявлен вне закона. От общества была потребована контрибуция - 40 тыс. пудов хлеба. Коммунистам, по-видимому, пребывание здесь понравилось, так как они не возвращались на станцию, но все же принимали меры к безопасности, стали окапываться и подвезли к селу орудие. Как выяснилось, махновцы пошли на хитрость, обошли большевиков со стороны Помошной, отрезав этим части, находившиеся в Песчаном Броде, и захватили на Помошной почти все красноармейские эшелоны, а затем двинулись на Песчаный брод и открыли по нем ожесточенную стрельбу.

В результате орудие коммунистов оказалось в руках махновцев и почти все их главари были убиты. В числе убитых оказался комиссар просвещения Затонский.

(Але, як свідчать факти, Затонський не загинув у тому бою. Він, якимось чином вижив, був одним із виконавців Голодомору в Україні 1932-1933 років, керував демонтажем мозаїк і фресок Михайлівського Золотоверхого монастиря. Врешті-решт він був страчений під час сталінських чисток наприкінці 1930-х років, а потім посмертно реабілітований у 1956 році. - ред.)

Ще два роки після описаних подій батько Махно, як його шанобливо називали прибічники, бився з денікінцями і з більшовиками та мріяв знищити Петлюру, аби приєднати і очолити армію УНР. Але часи змінилася, більшовики наступали йому на п’яти. Отримавши важке поранення обличчя, він і 78 його найвідданіших сподвижників перейшли кордон Румунії. Далі були Польща і Франція, нелегке життя в еміграції.

6 липня 1934 року на 45-му році життя Нестор Махно помер у паризькій лікарні для бідняків. Дружина Галина Кузьменко-Махно робила неодноразові спроби повернутися в СРСР, але отримувала відмови. Врешті-решт їй це вдалося, але не так, як хотілося. У 1945 році вона була затримана в Німеччині і депортована в СРСР, де засуджена до восьми років таборів. Її дочка Олена отримала п'ять років заслання. Після відбуття покарання обидві жінки проживали в Казахстані, в місті Джамбул. Галина померла в 1978 році, дочка Махно ще застала крах Радянського Союзу і померла в 1992 році. Обидві поховані на місцевому кладовищі.