Давні звичаї

Розповів про звичай сватання українських дівчат французький інженер Пйомде Боплан, який у першій половині ХVІІ ст. подорожував нашими землями і в 1650 р. видав працю "Опис України". (Картину залицяння дівчини знаходимо й в оповіданні М. Коцюбинського "Пе коптьор" (з молд. – "на піч")).

Вітчизняні історики сумніваються, що такий звичай був поширеним, проте, можливо, сучасним дівчатам варто взяти його "на озброєння"? Мабуть, це не гірше, ніж скороспіле знайомство на дискотеці, а потім, як сніг на голову, поява молодих в оселі батьків: "А ми розписалися..."

Де Боплан пише, що колись дівчата у наших краях самі сваталися до хлопців, які їм подобалися. От як це було. Закохана дівчина йшла до хати парубка у той час, коли сподівалася застати вдома батька, матір і свого судженого. На порозі промовляла: "Помагай, Біг!". Сідала в хаті й починала вихваляти того, хто припав їй до серця.

Зверталася до нього по імені зі словами: "Бачу з твого лиця, що ти людина добра, будеш дбайливим і любитимеш свою дружину. Сподіваюсь, що з тебе вийде добрий господар. Це змушує уклінно просити тебе взяти мене за жінку". Потім просила батька й матір парубка дати згоду на шлюб. Якщо ж діставала відмову, бо, мовляв, хлопець ще молодий, не готовий до одруження, дівчина казала, що не покине їхньої оселі, доки той не візьме її за жінку. Стояла на своєму, не виходила зі світлиці, поки не домагалася згоди. І батьки зазвичай не заперечували, починали намовляти сина пильніше придивитися до дівчини як до своєї майбутньої дружини. Врешті-решт усе влаштовувалося - і гуляли весілля.